«Треба виходити й лупцювати». Мельник – про кікбоксинг, Усика та Ломаченка

Три чемпіонства світу, золото чемпіонату Європи, і ось нова перемогу. Український кікбоксер Артем Мельник повернувся з Будапешту (Угорщина) з черговим тріумфом на Кубку світу: Артем вже вп’яте виграв на цьому турнірі.

З досягненням чергової вершини Мельник дав ексклюзивне інтерв’ю виданню Sport.ua, розповівши про цілі, виклики та проблеми в спорті.

Однією з тем розмови став бокс, у якому Артем також пробує свої сили. Кікбоксер мріє стати чемпіоном світу і рівняється на Олександра Усика, повторюючи його шлях.

«У нашому спорті треба виходити й лупцювати їх»

Дюбуа вибрав, із ким хоче провести бій. Не Усик

Тайсон Ф’ЮРІ: «Це справжнє пограбування в боксі.…

– Ви повернулися з Будапешта – з Кубка світу, який проходив наприкінці серпня. Ви там перемогли, і загалом для нашої збірної це був яскравий виступ. Хотілося б почути, як пройшов турнір для вас і чи задоволені ви результатом?

– Звісно, я задоволений своїм виступом. По-перше, є перемога. А по-друге, я побачив, у якій формі зараз перебуваю та над чим ще треба працювати. Сам турнір, як завжди, пройшов на хорошому рівні. Він став тріумфальним для України, і мені приємно, що в цьому є й мій внесок – наша команда виборола перше загальнокомандне місце.

– Наскільки я знаю, у вас було два суперники – півфінал і фінал. Трансляції не було, фанати поєдинків не бачили. Хотілося б зрозуміти: суперники нав’язали вам боротьбу чи все пройшло легко?

– Перший поєдинок у мене був із представником Італії. Високий хлопець, дуже добре працює ногами. Я думав, що буде важко, але завдяки досвіду вдалося здобути перемогу нокаутом у другому раунді. На мою думку, це помилка його секундантів і рефері: ще в першому раунді я двічі відправляв його на настил рингу, але жодного нокдауну не відрахували – не розумію, чому. У другому раунді він був уже не в тих фізичних кондиціях: прилетів ще один удар, і він упав у нокаут.

A от другий бій – із німецьким спортсменом – виявився важчим. Ми з ним зустрічалися в півфіналі на минулому чемпіонаті світу. Оскільки я переміг тоді, то й цього разу мав перевагу, бо вже знав, як він боксує. Я покращив свої тактико-технічні дії і з більшою легкістю здолав його. Хоча суперник дуже достойний і чинив непоганий супротив.

– Про це ми говорили й з Олександром Ксензовим. На цьому Кубку світу були представники білорусі. Прикро говорити про це в наш час, коли таке відбувається в Україні. Як ви загалом ставитеся до того, що білорусів і росіян повертають на міжнародну спортивну арену? І як цьому запобігти?

– Звісно, я вважаю, що їх не потрібно повертати. Для мене це абсолютно незрозуміло. Це пішло як ланцюгова реакція: якийсь вид спорту їх допустив – і всі інші почали допускати. Хоча, на мою думку, це неправильно. Вони знаходяться під санкціями й мають там залишатися. Коли йде військовий конфлікт, коли вони розпочинають війни, нищать наші міста та вбивають людей – вони мають бути повністю ізольовані в усіх сферах.

А щодо боротьби з цим… Наш Олімпійський комітет і Міністерство молоді та спорту постійно подають клопотання від усіх федерацій до Міжнародного олімпійського комітету, щоб там вжили відповідних заходів. Але, як бачите, на жаль, не дуже дослухаються.

– А якби сталася така неприємна ситуація, що на якомусь турнірі довелося б битися з росіянином? Якою була б ваша позиція? Наприклад, у пляжному футболі наші спортсмени відмовлялися виходити проти білорусів. Що б обрали ви?

– У нашому виді спорту треба виходити й лупцювати їх! Викладатися на мільярд відсотків. Як наші самбісти на Всесвітніх іграх – вони їх там просто знищували, і це було тріумфально. У спортивному й неспортивному сенсі їх треба топтати в рингу й показувати, що їм тут не місце.

На жаль, росіян уже наче допускають до міжнародних змагань із кікбоксингу, і рано чи пізно ми всі з цим зіштовхнемося – доведеться з ними боксувати. Треба їх перемагати, і перемагати явно, докладаючи максимум зусиль, бо це вже суто принципові бої.

– Запитаю як спортсмена: бій з росіянином – це мотивація чи додатковий тиск?

– У моєму баченні це додаткова мотивація. Вона мене навпаки стимулює ще краще підготуватися та виступити, щоб бути на голову вищими за них і не давати їм проходу. Якщо казати спортивною термінологією – не давати їм навіть стояти на п’єдесталі.

– Ще один важливий момент – підтримка на міжнародній арені. Ксензов казав, що в його випадку лише представники Казахстану підходили й підтримували. Чи були моменти, коли іноземці підходили, тиснули руку, казали: «Тримайтеся, ми з вами»?

– Так, у мене є достатньо товаришів і з Німеччини, і з того ж Казахстану, які підходили, цікавилися, запитували, як справи. Вони завжди на нашому боці, кажуть, що ми красені, підтримують, бажають сил і щоб усе це швидше закінчилося. Деякі європейські країни теж підходили й висловлювали підтримку.

«Ти насправді не програв, а тебе трохи злили»

– Це приємно чути, бо зараз у спорті якась дивна позиція: хтось підтримує, хтось ні. Змінимо цю тему, не хотілося б довго її мусолити. За вашою спиною безліч нагород: це і три золота чемпіонатів світу, і титул чемпіона Європи. Чи не буває відчуття, що ви вже досягли всього в кікбоксингу і можна зупинитися та пожити для себе?

– На цьому етапі, скоріш за все, ні. Були такі думки, але трохи змінилася класифікація щодо присвоєння спортивних звань у нашій країні. Я думав, що після другого виграного дорослого чемпіонату світу мені присвоять «Заслуженого майстра спорту». Але, на жаль, через нову класифікацію мені не вистачило наче однієї країни.

Тож зараз мені потрібен ще один чемпіонат світу, щоб отримати звання ЗМС. Це моє особисте бажання – закрити цей гештальт, тому я й працюю далі. Плюс у наступному році будуть Європейські ігри. На минулих іграх не все склалося так, як я хотів, а зараз буде змога зробити все максимально якісно, щоб перемогти й вписати своє ім’я в українську спортивну історію.

– Ви кажете, що це ваше особисте бажання – дійти до звання «Заслуженого майстра спорту». А яка взагалі різниця між званнями? От між тим, яке ви маєте зараз, і тим, яке хочете отримати? І що ви взагалі здобудете, коли досягнете цього?

– Як я й казав, це насамперед особисте бажання. На цьому етапі моє спортивне звання – майстер спорту міжнародного класу. А заслужений майстер спорту – це стеля, найвище спортивне звання у нашій країні. Наче в майбутньому це дає плюс 20% до заробітної плати та до пенсії. Але насамперед… Є дуже багато спортсменів, які є заслуженими майстрами спорту, але вони не перебувають на тому рівні, на якому зараз перебуваю я. Тому для мене це передусім особистий гештальт.

Getty Images/Global Images Ukraine

– Ви казали, що в якийсь момент були думки, ніби досягли всього. А що саме, окрім бажання стати ЗМС, допомагає тримати цей «спортивний голод»? Адже в спорті справді важко зберігати мотивацію: дійшов до певного рівня – і хочеться зупинитися.

– Так, це дуже важко. Тримає на плаву, напевно, те, що й більшість видатних атлетів: я дуже не люблю програвати. Те, що ти терпіти не можеш поразки у своєму виді спорту, дуже спонукає та додає сил. Якщо я вже роблю цю справу, то програвати не хочу, і тому викладаюся на всі сто відсотків.

– Часто спортсмени після поразки пригнічені, у них ідуть цілі тижні роздумів. Як ви переживаєте такі моменти?

– Звісно, це свого роду пригнічення. Але є банальна фраза: без поразок – немає перемог. У моєму оточенні є багато важливих і цінних людей, які можуть підбадьорити: це і моя сім’я, і мої тренери, і друзі та товариші по команді, які вміють знайти правильні слова. Життя на цьому не закінчується.

Поразка – це завжди прикро, всім боляче й неприємно. Тим паче бувають ситуації, коли ти насправді не програв, а тебе трохи «злили» – на жаль, таке є в усіх видах спорту. Просто треба рухатися далі, вдосконалюватися й доводити, насамперед самому собі, що це тебе не зламає і не зупинить.

– Кікбоксинг – доволі травматичний вид спорту, як і будь-які ударні єдиноборства. Чи сплатили ви вже якусь ціну за свої перемоги? Можливо, є травма, яка турбує досі? Чи втрачаєте якісь сімейні моменти через постійні роз’їзди, адже зараз виїхати з України – це вже випробування?

– Прямо чогось такого цінного, слава Богу, я не втрачав. Але я дуже багатьма речами жертвую задля успіху. Це і час із сім’єю – що для мене є найважливішим, і фізичний та моральний ресурс. Спортсмени високого рівня не бувають без травм, але Господь мене оберігає: жорстких травм, які б вибивали мене з виступів на тривалий термін, слава Богу, не було. Забої, розтягнення, синці, розсічення – це є на постійній основі, але чогось серйознішого не було.

«Коли переходять на особисте – я таке не вітаю»

– Якщо проаналізувати сьогоднішній кікбоксинг і той, коли ви тільки починали займатися, чи змінився він? Можливо, молоді спортсмени стали більш агресивними чи хитрішими?

– Так, абсолютно. Я навіть вам скажу, що тут видно різницю кожні пів року чи рік. Насправді ти приїжджаєш на змагання й бачиш, що пів року чи рік тому був у кікбоксингу на одному рівні, а зараз він вищий і ще вищий. І так стається з кожним роком.

Більшість країн дуже зростає завдяки нововведенням, новим тренерам. Плюс завжди приходить нове покоління, вони більш голодні до перемог… Я б підкреслив, що вони стають розумнішими. Раніше кікбоксинг був такий потужний, силовий – у 90-х роках і десь до 2010-х він був жорсткий, потужний. А зараз… Ну, я все одно вважаю себе більше вже молодим поколінням, яке приносить щось нове.

Наше покоління гнучкіше й хитріше. Ми вже підмічаємо певні деталі. Звісно, це завжди так було, і спортсмени високого рівня намагаються перехопити ініціативу один у одного. Популярність кікбоксингу розростається, тому рівень опозиції з кожним роком все вищий і вищий. Сам кікбоксинг стає… Хлопці стають і розумнішими, і швидшими, і сильнішими. Підростаюче покоління теж завжди тисне на п’яти, і ти маєш постійно бути в чудовій формі, щоб не дати суперникам себе перемогти.

– Ви згадали про хитрощі. А які є тактичні хитрощі в кікбоксингу, щоб здолати суперника?

– Ой, купа тактичних дій! Уміння боксувати з бійцями різних стилів. Чим більше зараз проходить змагань із кікбоксингу, тим більше країн починають розуміти, що, окрім фізичних якостей, у тебе мають бути ще й гарні тактичні заготовки. Розвиток розумових здібностей вирішує, тому що спорт на найвищому рівні – це тільки боротьба інтелектів. І там перемагає той, хто вміє якомога швидше розбиратися в різних опонентах. Тактичних дій ну дуже багато. Скільки є манер ведення бою, стільки й тактичних варіантів для їхнього нівелювання. Про це можна говорити дуже довго.

– Маєте власні хитрощі? Як у футболі – десь за футболку шарпнути чи щось таке?

– Всі, хто зі мною знайомі, і всі, хто зі мною боксували, знають, що я дуже чесний боєць. Я завжди боксую за правилами, і за всю мою кар’єру не було такого, щоб я комусь ударив нижче пояса чи по потилиці – навіть випадково. Я завжди намагаюся максимально чесно перемагати, в моїй голові не може бути по-іншому.

Перш за все я вважаю, що перемагаю тому, що мене Господь любить. А по-друге – я тактично перемагаю опонентів, а вже потім фізично. Можу швидко аналізувати, хто переді мною стоїть, і підбирати правильний тактичний план для досягнення максимального результату.

– Приємно чути, чесність – важлива частина спорту. А як ви ставитеся до трештоку та провокацій? Дехто намагається виграти бій ще до його початку. На вас це яксь впливає?

– Яскраво виражених ситуацій зі мною не траплялося. Коли я на змаганнях, то повністю абстрагуюся й думаю лише про поєдинки. Тому мене важко вивести з рівноваги, коли я в такому стані.

Знаєте, ринг все покаже. Саме головне відбувається там. Трешток? Зрозуміло, що деяких це може підламати і вивести з себе, і вони почнуть робити помилки. Але це все приходить з досвідом.

Спостерігати за цим іноді буває весело, щось прикольне в цьому є. Але я завжди за те, що є певні межі, через які не можна переступати. Розповісти щось смішне чи серйозне – це одне. А коли люди починають переходити на особисті речі чи зачіпати, не дай Боже, релігію, сім’ю чи країну – я таке не вітаю і ставлюся до цього вкрай негативно.

«Холодно, немає тепла, але ми готуємося»

– Розумні люди так і мають реагувати на це. Тобто десь підігріти інтерес до поєдинку — це окей, але коли переходять на особисте… треба мати певні межі. Інколи в спорті ці межі стираються.

Як ви загалом оціните стан українського кікбоксингу, враховуючи фактор війни та те, що цей вид спорту не настільки популярний в Україні? Чи є перспектива вивести його на новий рівень?

– Рівень кікбоксингу в Україні дуже високий. Останній Кубок світу це довів і показав. І доросла збірна у нас дуже потужна за всіма розділами. У нас достатня кількість чемпіонів світу, що є показником неймовірної майстерності. Нас у кікбоксерському світі поважають і побоюються, бо знають: якщо виходять проти українця – це буде бій не на життя, а на смерть. Українці завжди йдуть до кінця, і з нами завжди складні бої.

На жаль, так склалося, що ми насамперед у стані війни. І наша країна великими силами допомагає та намагається розвивати спорт у такий непростий час. Зараз часто вимикають світло – от ми готувалися до чемпіонату світу в жовтні-листопаді без світла. Це вже холодно, немає тепла, але ми в таких умовах готуємося. І країна намагається допомагати чим може: це і тренування, і змагання, і виїзди за кордон, і проведення зборів, що дуже складно реалізувати. Плюс фінансування – ви ж розумієте, скільки грошей іде на оборону країни, тому ми вже відштовхуємося від того, що є.

Напевно, хотілося б більшого. Сам не розумію, чому не висвітлюють кікбоксинг так, як він на це заслуговує. Я б, звісно, над цим попрацював. У нас є багато різних версій кікбоксингу, але єдина визнана Міжнародним олімпійським комітетом – це наша Федерація кікбоксингу WAKO. Вона найголовніша та найпотужніша. У змаганнях беруть участь по 2-3 тисячі учасників із 50-80 країн світу, і тому це треба більше висвітлювати. Аби люди також розуміли, що інші версії кікбоксингу – як би підібрати правильне слово… це трохи не те. Бо от є кікбоксинг WAKO – це правильний шлях, а все інше… не те.

– Марк Гусар нам в інтерв’ю казав, що відсутність популярності кікбоксингу у світі пов’язана з тим, що це не олімпійський вид спорту. Як досягти того, аби кікбоксинг нарешті включили до програми Олімпійських ігор?

– Якщо чесно, це сумно. Бо були натяки на те, що ми мали заходити у 2024 році як показовий вид спорту на Олімпіаду, а у 2028 році заходити вже повноцінно. Але коли провели Європейські ігри у 2023 році, відбувся саміт, і сказали, що кікбоксинг ще не готовий до Олімпіади. Це стосується і фінансування: треба вливати більше коштів у всесвітню федерацію, і кожна країна має покращувати умови. Один із критеріїв, чому ми не в ОІ, – це саме відсутність фінансування. У кікбоксингу не вистачає коштів, та й щодо організації є питання, на жаль.

– Звучит так, що найближчим часом це питання не вирішиться…

– Думаю, що так. Найближча дата – це 2032 рік, це найімовірніший варіант. І то велика вірогідність, що не факт.

«Кумира немає. Але є людина, на яку я рівняюся»

–

Джерело: sport.d.ua