Федерер приїхав на US Open 2026. Тренування з Музетті та прес-конференція

45-річний легендарний швейцарський екс-тенісист Роджер Федерер прибув на Відкритий чемпіонат США 2026.

Федерер, на рахунку якого 20 трофеїв турнірів Grand Slam, потренувався з італійцем Лоренцо Музетті на центральному корті турніру, а також провів прес-конференцію.

Роджер залишається єдиним гравцем історії, який вигравав трофей US Open п’ять років поспіль – з 2004 до 2008 року.

25 серпня Федерер проведе виставковий матч проти Енді Роддіка, а потім зіграє в одній парі з Джоном Макінроєм проти Роддіка та Андре Агассі. Обидва поєдинки пройдуть у форматі одного сету без «більше-менше».

Подрез дебютувала у кваліфікації US Open, отримала бублик,…

ФОТО. Світоліна запалила вогні Empire State Building у День…

Під час спілкування із журналістами Федерер запевнив, що не збирається повертатися до професійного тенісу.

Прес-конференція Роджера Федерера на US Open 2026

– Який ваш головний спогад на цьому турнірі?

– Зараз, озираючись назад, думаю, це серія з п’яти титулів поспіль. Те, що мені вдалося скласти це разом, здається чимось сюрреалістичним, тому що я завжди знав, як важко тут перемагати. Це останній мейджор сезону, всі на нього націлені. Усі вміють грати на харді. Плюс вологість, вітер, зміни тут за ці роки – це завжди був непростий турнір.

Тож, озираючись назад, це неймовірно. Мій улюблений момент, мабуть, – матч з Агассі тут. Не знаю, просто відчувалося, що це буде особливий випадок для нього, а я був чинним чемпіоном, і це робило все дуже крутим.

За рік до цього ми вже зіграли один з одним п’ятисетовий матч у божевільних умовах, який розтягнувся на два дні. І мені дуже подобалося суперництво, яке в мене тоді було з Андре. Тож зіграти з ним тут, у Нью-Йорку, було особливо.

– Роджере, здорово бачити вас тут. Цей сезон у чоловіків був трохи складним: у Карлоса і Янніка були проблеми з травмами, і взагалі багато розмов про те, що гравці стикаються з вигоранням, ментальними і фізичними труднощами. Ви пройшли через усе це і зробили все зі свого боку. Які, можливо, кілька ключових речей допомогли вам зберегти довголіття в цьому виді спорту? Як вам вдавалося з усім цим справлятися? І яку пораду ви дали б цим молодим хлопцям, які зараз перебувають у центрі цієї боротьби?

– Дивіться, кожна травма різна. Якісь трапляються через невезіння, якісь, можливо, тому що ти трохи перегнув, перевантажив себе, і потім отримав щось. Або це накопичення багатьох речей. Я не знаю. Я не знаю всієї серйозності і того, як це сталося.

Але, очевидно, найневдаліший момент отримати травму – прямо перед Ролан Гаррос, тому що тоді ти фактично пропускаєш і Париж, і Вімблдон, вони йдуть один за одним. А потім, звичайно, вже боротьба за те, щоб встигнути до US Open. Ми це бачили на прикладі Карлоса. Я завжди намагався зберігати хороший календар з точки зору достатньої кількості пауз. Але це легше сказати, ніж зробити.

Я теж багато ризикував, коли, можливо, додавав собі на пару турнірів більше, ніж варто було, але якось проходив через ці турніри. Думаю, важливо розставляти пріоритети: що важливо саме для тебе. Для когось це може бути американська серія, для австралійців – Австралія. У кожного є різні періоди року, коли він хоче вийти на пік, тому що ти очевидно не можеш бути на піку 20 разів за сезон.

І думаю, вболівальники теж не повинні про це забувати: складно бути на піку в кожному матчі. Зараз ми бачимо двотижневі Мастерси, і це цікава нова динаміка. Думаю, гравці зараз адаптуються до цього ментально і фізично разом зі своїми фітнес-тренерами і тренерами загалом.

Я пишаюся тим, що міг грати з січня по листопад протягом усього сезону. Я майже ніколи не пропускав ні індор-сезон, ні Австралію, ні американські серії. Я з’являвся майже скрізь. Але, звичайно, ми завжди дуже уважно дивилися, що далі. І я ніколи не хотів, щоб усе зводилося тільки до турнірів Grand Slam. Пам’ятаю, Пістол багато говорив про те, що наприкінці кар’єри для нього були важливі тільки мейджори. Мені не подобалася думка, що це стане і моєю історією.

Мені подобалося занадто багато інших турнірів, і я любив ATP-Тур. З цієї точки зору я справді намагався тримати все в пріоритеті. Але, звичайно, тіло – номер один, якщо чесно. І ментальне благополуччя теж, тому що якщо ти постійно граєш, ти теж зношуєшся.

– Вітаю з майбутнім включенням до Зали слави. Що для вас означає повернутися сюди, на US Open, знову зіграти перед нью-йоркськими вболівальниками, нехай і в трохи іншій атмосфері, ніж раніше?

– Якщо чесно, це хвилююче. Я не зіграв жодного сету – не знаю, можливо, з Вімблдону. Минуло п’ять років. Не знаю, як усе пройде. Тож є багато невизначеності, але також багато щастя від того, що я можу повернутися на Arthur Ashe – місце, де в мене було стільки прекрасних моментів.

Я отримую шанс бути з Роддіком, Макінроєм, Андре та іншими. Просто приємно знову бути пов’язаним з тенісною спільнотою. Тому я намагаюся їздити на чотири-п’ять турнірів протягом сезону. Але цей, звичайно, особливий: ікона повертається тут, у Нью-Йорку. А потім я поїду в Ньюпорт, Род-Айленд, вперше туди приїду і одразу буду включений до Зали слави – це, звичайно, дуже особливо. Це багато значить.

Приємно ще раз озирнутися назад, тому що життя минає швидко, особливо коли в тебе четверо дітей. Ти перестаєш пам’ятати, що зробив або через що пройшов. Це як потрапити в машину часу: все на секунду сповільнюється, і ти можеш знову озирнутися назад. Мені це не потрібно в житті, але приємно, коли це відбувається, тому що моє життя в Турі було приголомшливим. Я його любив.

Зараз діти теж стають старшими, тож, можливо, вони зможуть трохи цим насолодитися – побачити, як їхній батько грає. Дівчатам 17, хлопцям 12. Якщо чесно, не думаю, що вони багато пам’ятають про US Open, тому що востаннє, коли я тут грав, це було вже давно. І коли я грав, я не затримувався тут занадто довго. Нічні сесії тоді були для них важкими, було пізно. Тож сподіваюся, для них це теж буде особливий момент.

– Роджере, в останні роки кар’єри ви все ще грали дуже добре. Коли ви програли тут у 2019 році, здавалося: побачимо вас наступного року, і ви знову далеко пройдете. Ви відчуваєте, що у вас не було того останнього разу, який був, наприклад, у Серени чи Агассі? І з огляду на те, що вас так довго тут не було, я б подумав, що з усіма вашими діловими справами у вас було багато запрошень приїхати. Чому саме зараз?

– Дивіться, я сам не хотів це форсувати. Все сталося так, як сталося. Після Вімблдону того літа, вже на відпочинку, я відчував: все. Коліно більше не може. Воно втомилося. І розум більше не може бути терплячим, чекати ще пару років і дивитися, що станеться. Тому завершити все на Laver Cup у Лондоні було правильним рішенням. Потім я не хотів одразу їхати на кожен турнір і влаштовувати прощання. Я дозволив цьому прийти природно.

Я був тут пару років тому, ненадовго. Вийшов на центральний корт, дивився, здається, як грали Григор і Соболенко в ті вечори. Але це був не мій вечір. Мені влаштували овацію, тому що побачили мене на великому екрані. А завтра, сьогодні і потім у понеділок наступного тижня – це справді дає мені справжню можливість сказати спасибі і попрощатися. Думаю, це важливо. Для мене – так. І це, звичайно, приємно зробити. Не знаю, чому цього не сталося раніше. Просто було життя: сім’я, життя в дорозі. Я не хотів шукати це одразу. Я дозволив цьому прийти природно.

– Окрім завтрашнього виставкового матчу, якби у вас була можливість повернутися і зіграти ще раз в основній сітці US Open у 2026 році, з ким із нинішніх гравців ви б найбільше хотіли зіграти і чому?

– З нинішніх гравців? Напевно, Карлос. Думаю, він дуже цікавий. У мене не було шансу зіграти проти нього. Із Сіннером – те саме. Ми тільки трохи тренувалися разом, коли вони піднімалися. Я, на жаль, трохи пропустив це покоління. Є група хлопців, з якими я просто розминувся через проблеми з коліном.

Звичайно, з Новаком теж було б круто. Він все ще йде вперед, все ще тримається – це здорово. Тож я в основному думаю саме про цих хлопців. І приємно бачити, що Карлос повернувся. Я радий, що він встиг. Подивимося, як він почуватиметься. Але мені не потрібно хвилюватися про те, як би я грав проти нього, тому що мене немає в сітці. Бажаю йому всього найкращого.

– Роджере, якби у ваш час був мікст у такому форматі, як зараз, як, на вашу думку, ви б виступили?

– Не знаю, грав би я чи ні. Можливо, зіграв би. Гарне питання. Думаю, це цікавий експеримент. Або як це назвати? Не знаю, пробний формат це чи вже вирішено, що так буде завжди. Але це інший концепт для вболівальників і для турніру. Тепер, коли я тут, у Нью-Йорку, після того як почув про це минулого року і спостерігав збоку, я зможу подивитися ближче.

Думаю, я б виступив нормально. Не знаю, з ким би грав, якщо чесно. Можливо, у мене були б шанси з Хінгіс або Беліндою, очевидно. Або не знаю, з ким ще міг би зіграти. Це класна ідея. Мені подобається, коли топові одиночники виходять і грають пару. Це теж була ідея Laver Cup – зібрати хлопців разом, створити поєднання, яких зазвичай не буває. І ще, якщо чесно, цікаво бачити, як топ-гравці мають труднощі. Парний теніс або мікст – це непросто, особливо коли ти до цього не звик. Тож це доволі класний концепт. Мені подобається.

– Якщо є час на уточнення: ви не згадали Серену. Як, на вашу думку, було б зіграти з Сереною в міксті тут?

– Це було б дуже круто, але думаю, вона була б уже зайнята з Роддіком або кимось іншим. Не думаю, що я б… Вони занадто близькі. Я був би абсолютно нормально до цього відкритий. Але так, тому я її і не згадав: мені здавалося, що в неї достатньо американців, з якими треба розібратися, перш ніж дістатися до мене.

– У цьому сенсі: Серена повернулася, Вінус грає. Ви молодші за Вінус. Прокидаєтеся ви іноді і думаєте: можливо, мені варто розглянути wild card?

– Ні, ні, ні, ні, ні. Зовсім ні. Дякую, що запитали. Я не був упевнений, чи поставлять це питання, але радий, що ви це зробили, щоб я міг прояснити, якщо хтось думав інакше. Ні, ні, ні. Зовсім ні. Думаю, у будь-якому разі потрібно було б входити в допінг-пул. Боже, занадто багато перешкод. І я занадто зайнятий. Я ледь знаходжу час, щоб зіграти якісь виставкові матчі. Уявіть Тур. І тіло втомилося. Але я дуже задоволений тим, як себе почуваю. Тож усе добре. Я тепер просто вболівальник. Просто насолоджуюся переглядом.

Тренування Федерера з Музетті

– Багато гравців завершують кар’єру цього року. Серед них – Кей Нісікорі. Можете поділитися думкою про його гру, його сильні сторони або особистість?

– Нісікорі – це людина, проти якої я багато грав, і я дуже його поважав. Пам’ятаю, як тренувався з ним, особливо в Маямі, коли йому було 16 або навіть 15, коли він піднімався, здається, у Флориді. Я бачив, як він ріс. Пам’ятаю, ми зробили щось на кшталт благодійного тренування разом. Мене попросили привести ще одного гравця, з яким я міг би зіграти. І я пам’ятаю, що того вечора сказав: напевно, одного дня я програю йому.

І я радий, що не помилився, тому що він був винятковим. Я завжди дуже добре ладнав із Кеєм. Думаю, у нього була прекрасна гра. Очевидно, він також дуже шаноблива людина. І так, сумно бачити, як такі гравці, як Нісікорі, Вавринка та інші, йдуть. З цієї точки зору було великим задоволенням грати проти них. Без сумнівів.

– Узимку нам показали моменти із золотої історії – я говорю про документальний фільм про Новака Джоковича. Ви вже встигли подивитися?

– Поки ні.

– Тоді як ви оцінюєте його шанси виграти тут 25-й титул Grand Slam? І можете поділитися якоюсь історією з ваших матчів?

– Мені здається, коли Новак заявляється на будь-який турнір – тим більше на мейджор, – у нього завжди є шанс. Це моя думка. Я дуже високо оцінюю Новака. Я бачив, що він може робити, не один раз, не тільки тут чи там. Він робив це скрізь і на найвищому рівні. Тож я завжди думаю: поки він у сітці, у нього є шанс. І думаю, це також одна з причин, чому він все ще грає: він справді має вірити, що все ще може це зробити. І я теж так вважаю.

Документальний фільм я поки не бачив. Щодо історії – ми зіграли один з одним майже 50 разів, на всіх різних покриттях і на всіх найбільших кортах. Грати проти нього було задоволенням. Неймовірний гравець, неймовірний боєць. Він розібрався зі своєю грою, став крутішим, сильнішим, кращим. Дивовижно, що він все ще продовжує. Я дуже вражений.

– Що було найбільшим викликом у підготовці до того, щоб знову зіграти одиночний матч? І чого, якщо взагалі чогось, вам бракувало в змагальній грі?

– Мені не особливо цього бракувало, тому що ти радий не піддавати тіло цій м’ясорубці. Не знаю, як пояснити – або, можливо, це якраз і пояснює: просто не хочеться виходити туди, захищатися, чіплятися, боротися. Підготовка полягала в тому, щоб знову бити більше тенісних м’ячів. Коли ти завершив кар’єру, дуже швидко минають дні, тижні, місяці, і раптом ти розумієш, що дуже мало граєш. Тому потрібно зробити це пріоритетом.

Мої діти стають старшими, тож у мене є можливість більше грати з ними. І залежно від того, де ми перебуваємо, знання того, що в кінці тунелю є світло – парний матч, одиночний матч, що завгодно, – дає причину знову вийти на корт. І це дуже допомагає. Я багато займався в залі. Мені подобається тренуватися з дружиною і з друзями, коли ми проводимо час разом. Я багато займався фітнесом.

Але це не те саме, що грати в теніс. Коли ти не грав, у тебе з’являється неймовірна кількість м’язового болю. Мені здається, моє тіло готове до завтрашнього дня, але, знову ж таки, ми не граємо до трьох перемог у сетах. Ми не намагаємося невідомо що зробити один з одним, не будемо грати укорочені через кожен м’яч.

Думаю, ми будемо поважати той факт, що ми більше не активні гравці. Але я сподіваюся, що це буде дуже весело для нас і для вболівальників – просто побачити нас знову на корті. І наскільки я чув, Енді нервує так само, як і я, тому що ми так давно там не були. Це, можливо, загалом зробить усе ще смішнішим.

– Коли ви озираєтеся на кар’єру перед включенням до Зали слави, чи думали ви про щось інакше? Чи розуміли, що якісь моменти були особливо важливими або впливовими, хоча раніше ви цього не усвідомлювали?

– Так. Коли ти завершуєш кар’єру, я, здається, вже говорив про це, було багато розмов про мою особистість і про те, що я загалом приніс грі, коли не був на корті. Це мене трохи здивувало. Я думав, що в моменті все ще про форхенди, бекхенди, порятунок брейк-пойнтів, перемоги і все таке. Але в підсумку це стає трохи – не те щоб неважливим, але питання вже в іншому: за що тебе пам’ятатимуть? Як ти поводився в роздягальні, у коридорах, можливо, з медіа, з директорами турнірів, з болбоями? Не знаю.

Якщо я озираюся назад, саме цим я дуже задоволений: що пройшов 25 років у Турі і відчуваю, що зустрів багато друзів і що багато людей за мною сумують. Те саме з уболівальниками. Вони підходять і кажуть: Як шкода, що ви більше не граєте. І в мене виникає флешбек: це був приголомшливий час. Я щоразу кажу: я це любив. Шкода, що я більше не можу бути в Турі, але це був чудовий, чудовий час, і я дуже за ним сумую. І те, що в мене була можливість грати, наприклад, нічні сесії тут, у фіналі US Open – н

Джерело: sport.d.ua